Одна бригада – це 15 жінок, з них – дві водійки навантажувачів та дві кранівниці. Про це повідомляється у офіційній інформації ДП «Ізмаїльський МТП» у Facebook.
Шестеро представників тих часів зібралися минулого тижня в Раді ветеранів Ізмаїльського порту (голова – Ніна Ромалійська): бригадир Василь Йосипович Янкович та його підлеглі – Євгенія Василівна Беженар, Світлана Павлівна Золота, Лідія Іванівна Савосіна, Парасковія Афанасіївна Степаненко та Лариса Григорівна Степаненко.
Василь Йосипович прийшов працювати в порт напочатку 70-тих після закінчення технікуму.
– Тодішній начальник району Балановський запропонував мені очолити “жіночу бригаду”, і я спочатку вагався. А потім не пожалкував – жінки дуже дружні та веселі, і норму виконають, і пісень заспівають. Чоловіки не хотіли йти у ці бригади, бо “працюють як навіжені”, а до себе в чоловічі бригади приймали охоче – бо ж добрі робітниці були.
Михайло Іванович Добров, який був головним диспетчером Ізмаїльського порту у 1983-1986, 1995-2002 та 2011-2020 роках, першим начальником виробничо-перевантажувального комплексу №3 (1986-1995 роки), начальником флоту портового у 2002-2011 роках, вперше в порт прийшов 1976 року на стажування. І потрапив в жіночу бригаду.
– Бригада була тоді скоріш змішаного типу: чоловіки працювали на механізмах, жінки – частіше вантажницями. Були і кранівниці. Переважно це були жынки з сел неподалік Ізмаїлу. Працювали добре, шкода, що на початку 80-х з “центру” прийшла вказівка перевести жінок на більш легкі роботи – вони і самі цього здебільшого не хотіли.
…Таких жіночих портових бригад, мабуть, не було більше ніде, окрім Ізмаїльського порту.
Про реальні причині їх появи ми зараз можемо лише здогадуватись.
Серед припущень – особливість номенклатури вантажів та небажання “чоловічих” бригад перевантажувати «легкі» генеральні штучні вантажі.
Мабуть, відчувалась і нестача кадрів: навряд чи у 70-ті вже вдалося надолужити втрати в чоловічих кадрах через Другу світову війну.
І бажання жінок працювати і заробляти – бо іноді за результатами переробки вантажів зарплати в них були більше за начальницькі.
Та 1983 року, коли припинився вантажопотік консервів з Болгарії та запрацював порт Рені, було прийнято рішення жіночі бригади розформувати, а жінок перевести на інші, “не важкі” роботи – на склад чи в такелажку.
Але з цим погодились не всі.
Четверо кранівниць Ізмаїльського порту – Ф.Сивова, В.Рижик, В.Бабушкіна та Л.Степаненко дійшли до Міністерства у Москві та відстояли своє право працювати на кранах в порту.
До речі, Лариса Григорівна – це, скоріш, виключення із загального правила: вона прийшла в порт вже готовим фахівцем, бо мала досвід роботи на будівельних кранах.
А зазвичай жінки проходили навчання у навчально-курсовому комбінаті Ізмаїльського порту – на вантажниць, кранівниць, водійок навантажувачів.
І, бувало, вже в процесі зʼясовували, що це – робота не для всіх.
Вони були молоді, дружні, веселі, працьовиті, сповнені віри в добре майбутнє та разом працювали, святкували, відпочивали.
Зараз вони пригадували, як вдавалося уникнути травм та неприємностей, та дякували одна одній за допомогу та підтримку. Згадували, кого вже немає – вік та хвороби роблять своє. Домовлялись ще зустрітись – бо ж хто зрозуміє кращі, ніш колишня колега та подружка! Тайкома витирали сльози та обіймалися на прощання.
…Унікальні люди, які змогли відстояти своє право на важку працю і робили її, поки були сили – та поки йшли вантажі.
Щоб працював порт.